Вірш з архіву

Пишу вірші рідко, переважно уривками і під різний настрій. У нотатках віднайшовся наступний екземпляр

Пам'ятай, що життя одне і ти один 

Та не шкодуй про марні дні

Знай, що лиш мить будеш молодим

Але довго горітимуть вогні у твоїй душі 

Поважай людей, котрі пробачають

Вони надія у серці твоїм 

Зневажай тих, хто тебе вбиває Коли треба і ти у відповідь бий 

Блукай між невдачами, лиш так віднайдеш ти себе 

І шлях до серця, що пробачить 

У ту мить коли сонце зайде. 

29 квітня 2012

Влітку

Натрапив на назву одного з районів Запоріжжя. Довго не міг згадати, де саме він знаходиться. Важливо, що я пам'ятаю головне. Літом 2013го буде два роки, як не був в Україні. З нетерпінням чекаю, коли приїду. Без пафосу, але мій візит вже розплановано і графік дуже щільний. Хочу зустріти багато хороших людей. Перейнятись їх почуттями та настроями. Насолодитись кожним днем і миттю. Нема сенсу рахувати скількох віртуальних друзів вдасться побачити в реалі. Їх буде багато і це безсумнівно добре. Ця поїздка буде важливою, бо я слідкуватиму за своїми почуттями, маю остаточно розібратися в стосунках між мною та Україною.

Я опублікую цей допис

Перед тим, як я почну розповідати історію, хочу сказати, що в чернетках цього блогу достатньо неопублікованих записів: довгих та коротких, злих та добрих. З якихось причин у мене не було бажання їх публікувати. І досить не має. Залишу для себе.

Але цей запис, який мені треба ще написати (це я до себе звертаюсь) ви прочитаєте. декілька тижнів тому я познайомився з чоловіком, який наштовхнув мене на роздуми. Моє теперішнє працевлаштування неможливе без зустрічей багатьох людей та ознайомлення з їх іменами.

І ось того дня до мене прийшла людина з дуже українським ім'ям та прізвищем. Звати його Борис. Інтелігентний чоловік 48 років. Вибачте, але я не можу повідомити вам прізвище, середнє ім'я та іншу особисту інформацію. Довідка: в Англійців розповсюджені середні ім'я, наприклад, William John Smith. 

Через декілька хвилин після зустрічі я запитую, звідки походить його рід. Дізнаюсь, що з України і кажу, що я теж Українець. Між нами зав'язується розмова.

Виявилось, що батьки Бориса з тернопільської області. Звісно, що мені було незручно питати чи вони обоє з України. Мабуть так. Але потім він питає в мене українською мовою з англійським акцентом: "То ти розмовляєш українською?"

Ми трішки говоримо українською і я дізнаюсь, що сім'я його з тернопільської області. Він народився в Англії. Борис розповідає мені, що минуло не більше тижня, як він повернувся з Києва, в якому дуже розчарувався через надмірну російськомовність міста. Напевно, так само, як і мене засмучує Київ кожного разу, коли я там буваю.

Невдовзі Борис пішов, залишивши по собі місце для думок, що з'являлись у мене й до цього, але зараз загострились особливо.

Я зрозумів, що ми водночас занадто унікальна та нещасна нація. Нам довелось родитись у країні, яка в своєму дуже недалекому минулому була під контролем колонізатора. Ви будете сміятись, бо це очевидно, але зараз стало особливо гірко усвідомлювати масштабність проблеми.

Сьогодні мільйонам особистостей доводиться блукати по світу, називаючи себе Українцями. Невже багатьом націям доводиться так жити? А особливо європейським нація.

Скільки подібних доль та історій, як у Бориса та його сім'ї? Чому по світу так багато українського коріння? Як довго це триватиме?

Українці у другому, третьому поколіннях, котрі народжуються за кордоном, незалежно від того, як добре вони володіють українською, рано чи пізно починають цікавитись батьківщиною своїх пращурів. Такі ж "Українці", як Борис.

Безперечно, зацікавленість кожного проявляється по-різному. Багато з них вирішують поїхати на землю, де занадто багато років жили ті, без кого не було б них самих. Їм дуже важко усвідомлювати, що в найбільшій країні Європи з достатньо великим населення та непростою історією так мало свідомості та любові до свого. Поглянемо на проблему хоча б зі сторони мови. У країні кволо функціонує своя мова, назва якої приховується у назві країни. Навіть, народившись поза межами України, знаючи українську, вони не можуть зрозуміти, чому так. Вони не розуміють, чому батьки активно намагались вчити їх української мови.

Так само і нам важко усвідомлювати це все, але з зовсім іншого боку проблеми. Адже ми нічого не змінюємо і не хочемо, тому продовжуємо подорожувати світом, як їх прадіди та батьки у свій час. Ми так само хочемо, щоб наші діти були Українцями, де б вони не народжувались.

Нам не стає сил щось змінити, щоб не повторювати чужі долі.

26-го вересня Манчестер атакують зомбі

У неділю 16-го вересня я та мій друг Ендрю Кокс пройшли школу зомбі. Кому не скажу, всі перепитують: "Шо-шо?" або "What the Fu*k?"

Усе дуже просто, ми записались волонтерами в гру-квест 2.8hourslater, що проходить у містах Британії. І дуже ймовірно, що 26-го вересня ми будемо виконувати ролі зомбі. Як проходила школа та сама гра ви дізнаєтесь у кінці серпня.

Краще подивіться трейлер про квест

Наші старі фотографії

Люблю переглядати старі фотографії батьків. Така нагода випадає не часто, але перетворюється в культ, коли я добираюсь до сімейних альбомів. Чомусь більше збереглось фотографій по маминій стороні. Кожного разу переглядаю фотографії не сам і кожного разу мені мама, тітка чи бабуся стараються розповісти про кожне фото якомога більше.

І от ти дивишся на старі фотографії і розумієш, що минає епоха. Вже давно немає держави, в якій вони тоді активно проживали свої дні. Вони щасливі на фотогорафіях. Тоді вони видирали з життя кожну секунду, щоб бути щасливими. Їх погляди, усмішки, пози та одяг увійшли у вашу маленьку історію. Ці очі кричать з фотографій про жагу крокувати в невідоме майбутнє. Фотографії з часом пожовкли, хоч й з початку не були найякіснішими. Разом з ними розвивались технології, якими ми сьогодні користуємось.

Через багато років ми будемо переглядати свої фотографії та розповідати історії рідним людям, яких ще не було тоді, коли фотографії робились. Якими вони будуть? Злегка пожовклими від впливу часу на папір чи змарнілими на екрані від комп'ютерних ефектів? Ми розповідатимемо про свою епоху, намагатимемось пояснити ті загадкові часи, в які зараз живемо. І наші діти та онуки шукатимуть свій сенс у старих поглядах рідних.

Нас відсортовують за категоріями

В цивілізованих країнах Заходу, де панують демократія та капіталістичний устрій ринкових відносин, обожнюють говорити про права людини. В Україні теж люблять згадувати права людини та різні міжнародні конвенції. Якщо в Україні чиїсь права - це пустий пшик, то на Заході закони мають більше сили.

Але є одне обмеження, яке я вкрай не можу зрозуміти. Не можу і все. Маю на увазі візи. Не секрет, що Українцям без візи можна поїхати мало куди. А візи бувають різні: туристичні, гостьові; віза партнера, дружини і тд. Назви віз залежать від країни, головне, що вони є. Візи - це не просто обмеження прав на пересування, сім'ю та ще багато іншого, а ще й часто занадто затратні. Кожен з нас уявляє скільки коштує віза в плані матеріальних та психологічних затрат. І куди ж діваються права людину, коли так багато Українців мають стояти в чергах, платити за документи/переклади/папірці? Чим ми гірше Поляків, Американців та інших?

Чому Захід нам диктує що погано, хто поганий, як треба жити? Захід лізе в чужі країни і намагається там навести порядок. Вони достатньо часто лізуть в чужі культури. Тут нема людських прав. Закони використовують, коли вигідно.

Що ми пам'ятаємо?

Останнім часом я намагаюсь пригадати себе 3 роки тому. Хочу згадати, яким був, як говорив, що відчував. Не впевнений, як це пояснити, однак мої спогади не є чіткими. Це нормально, пройшов час, багато змінилось. Є сильне почуття, що зараз я найменше пам'ятаю себе в період 17-18, бо моя пам'ять може більше розказати про мене 16річного.

Логіки мало. Мозок - це дуже підлий та хитрий орган. Він може пустити тепло в серце або примусити божеволіти.

А ще, помітив, що занадто багато людей у соціалках скаржаться на своє життя. Люди люблять, щоб їх жаліли і любили? Чи це якось пов'язано з віком та часом? Складно сказати точно. Головне, триматись самому. Треба пам'ятати, що ми тут ненадовго. Ми підемо і після нас залишаться наші профілі в соціальних мережах. Ще залишаться міста, під'їзди і тд. Ми тут, справді, мало. Мабуть, десь маємо важливіші справи.

ЄвроРеакція

Ставлення Українців до Євро 2012 різне: одні кажуть, що нам воно не треба, інші кажуть, що треба, а інших не обходить взагалі. Нейцікавіше - це спостерігати за реакцією Українців на зміни в Україні з проведенням чемпіонату. Як би в Україні була нормальна влада, а не це знущання, то Євро б активно використали для підняття патріотичного духу серед громадян молодої держави з багатою історією. І це мав би бути тривалий процес, що міг початись ще 5 років тому, коли Україна отримала право приймати Євро 2012.

Замість того, Українцям доводиться пишатись такими очевидними речами, як наприклад іноземці. Оскільки в Україні не розвинений туризм при наявності всіх необхідних ресурсів, крім хорошої влади, Українці зробили з іноземців ікон для поклоніння. У багатьох українських медіа з'являлись матеріали про щасливих/не дуже іноземців, які вперше приїхали у майже невідому їм країну. Не думаю, що в Англії можливі подібні репортажі про гостей Ооімпійських Ігор. І причин тут декілька. По перше, в Британії розвинений туризм. По друге, Британці впевнені в інфраструктурі своєї країни. Україна набагато більша, ніж Британія і теоретично може запропонувати в рази більше. Але на практиці в Україні мало спрацьовує логіка, особливо, коли добре виглядає в теорії.

Інша особливість Євро - це інфраструктура. Важко сказати, що в Україні багато роблять для людей. Якщо у вас є гроші, то ще, може, для вас щось робиться, а всім іншим доводиться перебиватись. Це виглядає так, що всі покращення в підготовці до Євро зроблено для гостей. Як би не чемпіонат, то влада б і не думала про будівництво нового аеропорту, якого так швидко старались добудувати. Навіщо Українцям аеропорт нормального європейського рівня, коли можна літати з сараю, що називався "Термінал Б". Хоч щось зробили, а то соромно було перед людьми, які відвідували Україну ще декілька років тому, адже осуджують спочатку зовнішній вигляд, а потім вже інше. Дякуючи Євро, в Україні заговорили про проблему залізничного транспорту. Мені здалось, то Українці трішки більше почали вимагати від влади і це хороший знак у суспільстві. Декілька років тому, мені довелось познайомити одного хорошого Англійця з нашими вагонами типу Люкс, чи як їх у народі називають "СВ". Людина була здивована. Як виявилось в Англії такі типи перевезень скасували років 40 тому. Тепер знаю, хоч приблизно, на скільки Україна відстає від Європи, на яку ми всі так охоче рівняємось.

Лідери соціуму

Справді, подумайте, в які часи ми з вами живемо. Якщо ще років 25 тому наші батьки та інші родичі щоденно споживали інформацію, що їм пропонували тодішні медіа: телебачення та друкована музика. Був ще інший метод, так звана "усна реклама". Цей метод поширення зберігся до сьогодні, але частково еволюціонував у соціальні мережі. Телебачення відходить на другий план, бо там є формат та комерція, які невід'ємно взаємопов'язані. Щодо преси, то саме в Україні важко ідентифікувати реальний вплив преси на суспільство.


Я веду до того, що з більшою кількістю ресурсів медіа та їх джерел, у нас менше соціальних лідерів, до думки яких прислухаються. Невже не так? Тоді постарайтесь виразити мені свою думку. Навіть, якщо не лідери, а саме герої. Хто там зараз актуальний? На кого зараз більшість молодих людей хочуть бути схожими? Можливо героїв більше і суспільство стало розпорошеним? Багато питань, але ми живемо в той час, коли вже все створено, а нове лише набуває видозмінених форм.

Спроба щось написати номер якийсь там

І ти думаєш: "Клав я на таке життя", коли мить підкидує тебе і ти вже стоїш на вулиці, бо твої на той час, кращі друзі догукались. Вийшов, бо у ці секунди слави не думаєш про їх значення у твоєму житті. Вони не просто знайомі чи товариші, як це трапляється, а справжні друзі.

Якщо зараз ви опинитесь в одному окопі, ти кинеш все аби прикрити кожного з них. Ти кинеш себе на гранату чи під танк, як це зробили тисячі героїв, що захищали свої невдячні Вітчизни. Тобі срати з величезної вежі та хоч з Ейфельової, бо ти вже опинився в цьому виритому окопі життя і ці люди, то тільки початок твоєї довгої та незабутньої війни за щастя в світі цьому, щоб потім без проблем увірватись до воріт Святого Петра і сказати йому, аби він відчиняв їх пошвидше, бо ти не чекатимеш на нього, як земне життя не чекало тебе.

Святому Петру з такою ж силою буде фіолетово на тебе, бо він уже давно спостерігав за твоіїми гріхами та зробить усе, щоб твоя душа не попала до раю на небесах. Разом з Петром ви проаналізуєте все хороше та погане, що ти встиг накоїти там на Землі. Це, як сісти перед телевізором і подивитись фільм, що тобі не подобається з перших хвилин, але рука не піднімається вимкнути. Якщо все буде як я уявляю, то Святий Петро почне твоє кіно з дитинства. Він скаже, якою хорошою дитиною ти був і як ссучився за життя. Життя наклало на тебе свій слід. Твою душу вирвали так, як міста виривають людей - повільно, боляче і бридко. Ти не простий homo sapiens, ти advanced homo sapiens. Це не якась там демо версія, а справжня людина!

Любко Дереш - "Голова Якова". Моя думка.

Зізнаюсь, що я прочитав лише одну книгу Любка Дереша - "Трохи Пітьми" і вона мені сподобалось. Кажуть, що перші книжки ще кращі, ніж ту, що прочитав я. Не скажу точно, бо ще не читав, але збираюсь.

Проходить якийсь час і легендарно-відомий Любко Дереш повертається на полички книжних крамниць зі своєю новою роботою, яку він писав 4 роки. Перший провал книги - це прив'язка до Євро 2012. Отже, геніальний композитор Яків отримує від свого брата, політтехнолога, незвичну пропозицію — створити симфонію до відкриття Євро-2012. Дереш міг би й якусь іншу дату придумати. Але ж ні, він хоче попіаритись, використавши європейську першість з футболу, як дедлайн для головного героя його книги. А далі там ще страшніше, бо темні отці, які стоять за цим замовленням, впевнені, що лише йому під силу створити музику, що буде прологом до Апокаліпсиса... Євро не кращий пролог до Апокаліпсиса! Яків оселився за містом, щоб написати довбану симфонію, бо брат Якова - Матвій, запевнив замовника, що все буде гаразд і люди зможуть спокійно померти під геніальну симфонію Якова. Рідна домівка стає для Якова в`язницею. Хоч поруч з ним і живуть два брати, чотири музи і один злий геній, жодна нота не звучить в його серці...

Спершу мені сподобався Яків. Він такий собі невдаха для соціуму та відморозок, але крутий хлопець для себе. Він вчився десь у польській консерваторії і міг би закінчити дуже помпезно десь у Європі, не ближче Німеччини точно. На диво всім, він обрав Київ, щоб там працювати звукорежисером на маленькій, але прибутковій студії.

Я прочитав 140 сторінок з усіх 240 і мені стало скучно. Книга наполовину складна. Я не зрозумів, що Дереш хоче сказати, а значить не отримав задоволення від прочитання, хоча це основне завдання книги. Потім я відкрив десь на 220ій сторінці і дочитав кінець, про що не шкодую.




Декілька цитат з книги:

"Ти живеш у час, коли нікому не цікаво, що у твоїй голові. Головне - акуратний одяг, за яким тебе визнають за нормального".

"Велична ріка. По ній пливуть чайки, галери, гондоли, вітрильники... І всі вони пливуть на північ, тому що Ніл тече на північ. Усі човни пливуть на північ, у царство забуття. Усі дбають про човен, поки він пливе, але ніхто не дивиться на воду. Ви розумієте, до чого я?"

"Якщо це пекло, то нехай самі зі мною роблять, що хочуть. Я брати участь у цьому відмовляюся".

Коли я читав Жадана, то ледве не кожну сторінку його книг хотілось розірвати на цитати, а з цією книгою Дереша так не вийшло.

Обирайте самі, але я вам пораджу не витрачати грошей та часу. Мабуть, час головніше, бо його не купиш за гроші. Якщо ж прочитаєте книгу, то чекатиму ваших відгуків.

Про мою подружку

У мене таки часто запитують, чи є в мене girlfriend. Бачу сестру вітчима десь раз на два місяці і вона кожного разу запитує, як у мене там на любовному фронті. Недавно дав інтерв'ю і там теж було питання про любовні справи. Що там уже казати, навіть, одна знайома ставить це саме питання приблизно кожні пів року.

Треба написати сюди пост і потім усім давати посилання, щоб одразу не посилати подалі. Сестра вітчима точно не зрозуміє, тому я продовжу розчаровувати її. Зазвичай, коли я чую/читаю питання: "Как на лічном", то без вагань відповідаю "Нікак". Тоді мене починають жаліти і тд. Чесно скажу, що ваших жалощів не потребую. Вони мене точно не гріють. А як треба буде, то звернусь.

Що ж тоді не так? Скажу вже вкотре, що я вже два з половиною роки живу зі статусом "емігрант". На жаль, якось так склалося, що більшість англійських дівчат не цікавлять Українці. Відійду від теми і скажу, що Україною важко когось зацікавити в будь-якому сенсі, бо так склалось історично. Дівчата з наших країв тут користуються попитом (нічого поганого), бо вони охайні, красиві, розумні та й хлопці самі до них тягнуться і дівчата особливо не пручаються.

Щодо стосунків, то я став помічати, що дівчата бояться самотності. Їм головне, щоб поруч був хоча б хтось, якщо й не дуже подобається, то дівчина ще в процесі стосунків вирішить. На крайняк, завжди можна знайти нового, а цей для досвіду нічо так був. Я ж не боюсь бути самотнім, не боюсь визнати, що зараз у мене не клеїться ні з ким. Не розумію людей, які зійшлись на тиждень-два, а потім розійшлись. Усе ж так просто, всі в пошуках і в цьому нічого нема. Думати треба і все. Дівчата та хлопці, так не робиться. Хоча, це не моя справа, а то скажете, що я вам щось нав'язую.

Таке ось життя.

Мапа #GlobalPysanka

Що таке #GlobalPysanka, а також більше фотографій ви зможете знайти тут. Мапа ще в процесі наповнення та вже додано більше половини фотографій. Далі буде! Може буде трохи запізно, але згодом напишу свої підсумки та коментарі щодо акції.


Подивитись #GlobalPysanka на мапі більшого розміру

Зачекінь своє пиво!

Сиджу, читаю Facebook стрічку і тут з'являється стаття зі сторінки 4SQ Day про інший стартап, який теж має бейджі. Я, як фанатик Foursquare без вагань починаю читати пост і дізнаюсь про нову для себе соціальну мережу.

Вирішив написати цей пост, бо вперше чую про цю соціальну мережу. Мабуть, я такий відсталий, але сподіваюсь, що не я один такий. Зустрічайте такий собі Foursquare для любителів пива - Untappd! Отже, проект існує два роки. Фішка мережі - чекінити пиво, яке ви п'єте, додаючи місце розпиття напою.

Звичайно, що ця соц мережа не матиме сенсу без додатків для мобільних пристроїв. Ви не повірите, але офіційні додатки компанія запустила лише восени 2011. І як вони існували без них до того?

Ви скачуєте один з доступних додатків для Apple або Android пристроїв. Потім реєстрація, яка займає не більше трьох хвилин. І понеслась!

Додаток нагадує 4SQ, тільки тут, навіть більше фішок усіляких, бо сортів пива багато. Отже, щоб стати повноцінним користувачем мережі, вам треба зачекінити своє пиво. Якщо у вас ще нема пива і ви вагаєтесь, яке купувати, то розділи з трендами пива вам будуть у нагоді. Ви можете дізнатись, які дрібні та крупні пивні бренди зараз у тренді, а також, яке пиво зараз популярне у вашій місцевості. Ви переконаєтесь скільки мажорів живе з вами в одному місті і якого чорта вони знову п'ють круте пиво, а вам доводиться перебиватись звичними марками типу Оболонь.

На початку статті я написав, що відсталий, бо поліз шукати українське пиво з надією, що його там не буде і я остаточно можу видалити додаток та забути про ще одну можливу звичку - чекінити пиво. Дякуючи прогресивним Українцям всього світу, популярні бренди українського пива присутні в мережі. Щоправда, додаток "не розуміє" української.



Ось вам Львівське та Оболонь, для прикладу.

Профіль користувача нічим особливим не здивує: стрічка активності, кількість зачекіненого пива і бейджі. Не знаю, чому засновники мережі вважають, що прагнення заробити бейдж заохочуватиме мене користуватись мережею надалі. Мені й Foursquare достатньо. Як бачите на зображені нижче, ще є Wish List, у тому разі, якщо ви хочете повідомити друзям про бажане пиво.

Бейджі заточені під Америку. Жодних згадок про паби, лише бари.Та й назви бейджів майже не пивні, можна було зробити щось веселіше. 

Не знаю, чи я буду надалі користуватись цією мережею, бо там мало моїх друзів і мені поки достатньо Foursquare. Тут є інший плюс, бо можна стати піонером серед своїх друзів. Untappd має всі шанси отримати статус улюбленої мережі для прихильників Foursquare і пива.

От уявіть собі ситуацію, приходжу я в паб, щоб посидіти з друзями. Йду на бар взяти пива. Щоб не гаяти часу, починаю чекінитись у Foursquare. Потім треба твітнути і згадати друзів у твіттері. Те саме треба зробити у Facebook, бо ніхто ж не дізнається, що ми добре відпочили. Мені налили пиво і воно таке пінисте та холодне - треба фотку залити в Instagram. До цього всього ще треба чекінити пиво у Untappd! Дістало трохи! Ще можна згадати про вконтакте, але вже у Facebook є статус. І так пів вечора проводиш, щоб розповісти друзям в інтернеті, що ти з друзями сидиш у пабі.

Пийте помірно та вдало балансуйте між віртуальним і реальним світом!

Творіть якомога більше!

УВАГА! Автор попереджає, що в цьому записі домінує нігелістична думка про погляд на життя. Після прочитання допису ви можете вирішити, що автор - головний нитик планети.


Чого варте людське життя? По суті нічого. Якщо подумати, то ми мало на що здатні. Населення планети збільшується. Людей, які створюють і роблять справді щось необхідне, на Землі менше, ніж інших. Усі інші - звичайні споживачі. Дім, робота, дім і тд. Розповідати не має сенсу, бо ви і так знаєте. Ми, як люди звичайні, мало вирішуємо в глобальних масштабах. Те, що залишиться після нас мало кому треба буде. Через якесь покоління про нас забудуть остаточно.

Єдине, що залишиться після нас - творчість. Творіть у будь-якій хорошій формі і радійте, коли прокидаєтесь щоранку.

Насолоджуйтесь будівлями, бо вони були до вас і ще довго будуть після!

Продажність сайту UaReview

У понеділок я написав повідомлення редактору сайту чесних новин UaReview пану Роману Голубовському. В повідомленні я запитав, чи можу написати новину на вищезгаданий сайт. Відповідь мене шокувала! У повідомленні Роман написав: "Якщо не хочеш морочитись з написанням - вартість публікації будь-якого допису 100 грн або можеш заплатити дисками Іво Бобула чи Павла Зіброва"

Засновнику сайту Роман Голубовський вимагав в мене хабаря! Що тут такого в країні, де корупція прогресує з неабиякою швидкістю? Проблема в тому, що Роман Голубовський скоріш за все не платить податків з отриманих прибутків від своєї хабарницької діяльності. Країні і так важко, а такі люди, як Голубовський не дають державі вибратись з економічного лайна.

Ну і другий аспект. Скоро вибори до Верховної Ради і проект UaReview може бути використаний будь-якою політичною силою для промивання мозку звичайних громадян!

Будьте обережні!

В Запоріжжі встановлять пам’ятник Гітлеру!

Ця стаття не пройшла цензуру на скандально-відомому сайті чесних новин uareview.com, але замовчувати правду я не бачу сенсу, бо новина набирає резонансу серед мешканців Запоріжжя. Також, скоро буде матеріал про продажність засновника сайту UaReview.


У грудні 2011 року в Запоріжжі з’явився бігборд з закликом встановлення пам’ятника Адольфу Гітлеру на противагу скандальному пам’ятнику Сталіну, що був встановлений комуністами міста в 2010 році.

Автори бігборду – місцеві журналісти тижневика «Субота Плюс», навіть не очікували, як активно мешканці козацького міста підтримають ініціативу встановлення пам’ятника Гітлеру. Редакцію газети засипали листами з питаннями типу: «Куди можна переслати гроші на встановлення пам’ятника Гітлеру?» А також проханнями якнайшвидшого встановлення монументу.

Цими днями, на прес-конференції приуроченій встановленню пам’ятника, головний редактор газети «Субота Плюс», Богдан Василенко повідомив: «Ми отримали достатньо коштів на створення та встановлення пам’ятника Адольфу Гітлеру і ще там вистачить, щоб провести референдум щодо перейменування проспекту Леніна в проспект Гітлера».

Щодо місця встановлення пам’ятника не виникло жодних сумнівів і редактор сказав: «Встановимо замість пам’ятника Леніну. Ленін старіший і він не зробив нічого, крім революції! А як би не Гітлер з війною, то ми б не мали сьогодні мікрохвильовок, пилососів та інших важливих пристроїв, які були секретно винайдені під час другої світової».

                                  1 липня 2012 році в Запоріжжі "встановлять" Гітлера


Богдан Василенко також розповів, що влада міста вже давно шукає привід позбутись пам’ятника Леніну і проблем з дозволами не буде. На останок він сказав: «Політики всіх рівнів зайняті Євро 2012, Олімпіадою в Лондоні та цьогорічними виборами, а Гітлера встановимо за народні кошти».

Встановлення пам’ятника Гітлеру на місці Леніна також має історичний підтекст. Оскільки Ленін вказує рукою на острів «Хортиця», то Гітлер також вказуватиме в тому ж напрямку, своїм улюбленим та відомим жестом. Історики заповідника розповіли, що декілька разів Гітлер секретно прилітав на острів «Хортиця» та годинами спостерігав за порогами та, як реве ревучий Дніпро.

Встановлення заплановане на липень цього року, а саме 1 липня в день проведення фінального матчу Євро 2012.

Про другі половинки чи може про кохання

У мене все частіше виникають думки, ніби я народився не в той час. Або ж моє представлення про різні часи неправдиве.

Чому я так вирішив? Я людина частково принципова, як і питома більшість інших людей. Мені добре бути принциповим, коли принцип працює на мою користь. Цього разу трохи про мої принципи щодо кохання.

Я впринципі однолюб. Не розумію молодих хлопців та дівчат мого віку, які позустрічаються день-два/тиждень-два і потім розбігаються. У такому випадку вони кажуть, що не зійшлись характерками або рідше цюцюрками чи ще чимось. Я добре розумію, що всі люди знаходяться в пошуках своєї половинки, яка доповнить вас, але виходить так, що молодь встигає скласти величезний пазл, поки знайдеться хтось, ніби на все життя.

Винити можна і хлопців, і дівчат. Дівчата зазвичай створюють собі якийсь ідеал, який переважно базується на першому коханні. Потім дівчина починає перебирати хлопців і дуже часто в голові один з перших. Це такий достатньо розповсюджений випадок. Хлопці "красивчики", бо полсто перебирають. Треба ж якомога більше спробувати. Ну, ви доганяєте.

Будь ласка, думайте і не морочте нікому голови!

Старайтесь бути порядними і пишіть в коментах свої порядні і не дуже думки.

Я втомився

Пишу цей пост, тому що хтось так само може бути в аналогічній до моєї ситуації. Та і прочитати такі думки буде цікаво через деякий проміжок часу.

Як ви знаєте, то я знаходжусь в еміграції. Якщо точніше, то вже два роки і  три місяці. Не знаю, чи має мій теперешній стан відношення до того, де я, але я втомився. Я втомився щось і комусь доводити. Я втомився не бути собою. Я втомився від хаосу навколо мене. У мене все добре, я живий, здоровий, одягнений, їсти є тд. Але є якесь відчуття постійного напруження. Мені важко розслабитись. Чи може я не знаю стану розслабленості і не може зрозуміти, що відчуваю?

Я багато часу проводжу в думках з собою. Поки ще не знайшов у житті того, що хочу, тому я міркую чимало. Просто обдумую, аналізую. Може в цьому і є моя проблема, але я не можу розслабитись і отримувати задоволення без обдумування над моїм життям. До чого я прийшов? (Якщо ви дочитали до цього моменту, то далі ще смішніше). Я дойшов до того, що все занадто просто та складно одночасно. Я зараз займаюсь вступом до  універу. Мені вже набридло доводити їм, що я така ж людина. Мені вже тошнить від того, що люди по акценту вважають тебе трохи не придатним чи то відсталим. Звичайно, що в обличчя того ніхто не каже, але настрої людей я вловлюю досить легко.

На навчання мені держава дасть 27 тисяч фунтів. Це суто оплата за три роки навчання. Я дуже вдячний державі, бо кредит безвідсотковий та й гроші одразу не вимагатимуть. Мені ще дадуть якісь там кредити типу стипендії, щоб було на прожиття і тд. Усе це добре, але якщо подумати, то я вже торчатиму 27 штук за навчання плюс на три роки мені ще дадуть десь 12. Починається веселе життя в кредит. Вони впринципі схопили мене, я вливаюсь в систему, де мене поглинає велика лава. Вона зжирає мене. І від усього цього я розумію на скільки моє життя буде однотипним. Я вже зараз знаю скільки на тиждень буду вимушений виплачувати державі, щоб повернути гроші. В кращому випадку я знайду роботу після навчання і платитиму все життя, а в гіршому, все буде погано.

Оцей абзац про навчання, який ви щойно прочитали, то тільки вершина. Мабуть, ви таки нічого не зрозуміли, бо я маю бути щасливим. Я просто постійно напружений. От не можу розслабитись і все. Я не пам'ятаю себе три роки тому, от не пам'ятаю, що я відчував і все. Я кожного дня з нетерпінням чекаю сну, бо тоді я не буду думати про це все і перейматись проблемами. Одна з головних проблем зараз полягає в тому, щоб отримати всі ті кредити від держави, я маю ще рік після коледжу пропустити. В червні закінчується коледж і на рік - арівідерчі. Я не знаю, що я робитиму. Я не слабкий, ні я стараюсь не боятись проблем і я їх вирішу. Та біль у тому, що я вже пропустив рік перед коледжем. Життя воно йде, воно летить. І я відчуваю, що треба йти далі, треба бігти, а вони мені не дають, бо я маю щось комусь довести. А я така ж людина, як вони, хоча згідно їх законам,  у мене зараз менше прав, ніж у них.

У мене з Англією одностороння любов. Вона чпокає мене по повній, як може, а я напружений і не можу отримати задоволення.

П.С. Якщо через роки три все буде нормально і я якимось чудом отримуватиму британське громадянство, то я не пошкодую грошей, щоб поїхати в українське посольство, в Лондоні і написати відмову від українського громадянства.

ОНОВЛЕНО: Шановні, головна ідея посту не в тому, що гроші - це щастя і не про те, як автор блогу переймається грошима. Цей пост про те, що в пошуках щастя, яке зараз дуже часто зводиться до матеріального, ми втрачаємо своє базове людське призначення. Ми затиснуті в систему та її стереотипи, які нам нав'язали. Ви скажете, що не в грошах щастя? Ви їсте, живете, одягаєтесь за гроші і в рейсі за матеріальним втрачаєте людське. Я теж втрачаю.

Українська музика

Українська музика. Якою вона є? Я не знаю, якою вона є, бо не варюсь у шоубізовому супі разом з музикантами, їх менеджерами та продюсерами. Я звичайний слухач. Все, що мені відомо – це те, що українська музика знаходиться в дупі. Чесно кажучи, а де ще вона може знаходитись, коли вся Україна знаходиться в дупі?

Скільки у нас є музичних легенд? Ну, може з десяток. Ні, скільки в нас справжніх легенд, що не продались і пройшли перевірку часом, публікою, владою становищем, і досі продовжують залишатись легендарними. Таких у нас мало. Я не хочу їх перераховувати, бо я ніхто, щоб складати такі рейтинги. Та й для чого? Я слухач, у мене інші погляди з цієї сторони коробки, в якій трясеться український шоубізнес. Коробка ця вже 20 років гойдається з боку в бік, знизу в гору, поки їде стара, ржава вантажівка. Коробка припадає пилюкою в надії, що скоро її розпакують і поставлять на переднє місце полички, щоб надати необхідної кількості уваги. Але цього не відбувається, як і з усім, що знаходиться в дупі 20річної вантажівки та гойдається з боку в бік і треться своїми сірими сторонами з іншими коробками, час від часу видаючи бряцання, нагадуючи про своє існування в дупі вантажівки.

Я звичайний слухач і мене то влаштовує. Я ровесник вантажівки і маю до неї якесь мені невідоме відношення. Так склалось, я не міг обирати, так само як і ти. Як звичайний слухач - я паскуда та чмо. Коли я востаннє купував альбом улюбленого гурту, щоб просто підтримати музикантів та їх спроби витягнути вантажівку з дупи? Може купував колись один-два диски. Чомусь принципово не вірю в те, що гурт отримає свої бабки, тому мені простіше скачати музику з інтернету чи послухати в якійсь соціальній мережі.

Моя совість гойдається десь на дні однієї з коробки вантажівки, що їде в прірву вже 20 років. Коробка ще не розпалась і добре. Всім добре і мені добре. На крайняк, я можу вдати вигляд, що мені добре.