Перед тим, як я почну розповідати історію, хочу сказати, що в чернетках цього блогу достатньо неопублікованих записів: довгих та коротких, злих та добрих. З якихось причин у мене не було бажання їх публікувати. І досить не має. Залишу для себе.
Але цей запис, який мені треба ще написати (це я до себе звертаюсь) ви прочитаєте. декілька тижнів тому я познайомився з чоловіком, який наштовхнув мене на роздуми. Моє теперішнє працевлаштування неможливе без зустрічей багатьох людей та ознайомлення з їх іменами.
І ось того дня до мене прийшла людина з дуже українським ім'ям та прізвищем. Звати його Борис. Інтелігентний чоловік 48 років. Вибачте, але я не можу повідомити вам прізвище, середнє ім'я та іншу особисту інформацію. Довідка: в Англійців розповсюджені середні ім'я, наприклад, William John Smith.
Через декілька хвилин після зустрічі я запитую, звідки походить його рід. Дізнаюсь, що з України і кажу, що я теж Українець. Між нами зав'язується розмова.
Виявилось, що батьки Бориса з тернопільської області. Звісно, що мені було незручно питати чи вони обоє з України. Мабуть так. Але потім він питає в мене українською мовою з англійським акцентом: "То ти розмовляєш українською?"
Ми трішки говоримо українською і я дізнаюсь, що сім'я його з тернопільської області. Він народився в Англії. Борис розповідає мені, що минуло не більше тижня, як він повернувся з Києва, в якому дуже розчарувався через надмірну російськомовність міста. Напевно, так само, як і мене засмучує Київ кожного разу, коли я там буваю.
Невдовзі Борис пішов, залишивши по собі місце для думок, що з'являлись у мене й до цього, але зараз загострились особливо.
Я зрозумів, що ми водночас занадто унікальна та нещасна нація. Нам довелось родитись у країні, яка в своєму дуже недалекому минулому була під контролем колонізатора. Ви будете сміятись, бо це очевидно, але зараз стало особливо гірко усвідомлювати масштабність проблеми.
Сьогодні мільйонам особистостей доводиться блукати по світу, називаючи себе Українцями. Невже багатьом націям доводиться так жити? А особливо європейським нація.
Скільки подібних доль та історій, як у Бориса та його сім'ї? Чому по світу так багато українського коріння? Як довго це триватиме?
Українці у другому, третьому поколіннях, котрі народжуються за кордоном, незалежно від того, як добре вони володіють українською, рано чи пізно починають цікавитись батьківщиною своїх пращурів. Такі ж "Українці", як Борис.
Безперечно, зацікавленість кожного проявляється по-різному. Багато з них вирішують поїхати на землю, де занадто багато років жили ті, без кого не було б них самих. Їм дуже важко усвідомлювати, що в найбільшій країні Європи з достатньо великим населення та непростою історією так мало свідомості та любові до свого. Поглянемо на проблему хоча б зі сторони мови. У країні кволо функціонує своя мова, назва якої приховується у назві країни. Навіть, народившись поза межами України, знаючи українську, вони не можуть зрозуміти, чому так. Вони не розуміють, чому батьки активно намагались вчити їх української мови.
Так само і нам важко усвідомлювати це все, але з зовсім іншого боку проблеми. Адже ми нічого не змінюємо і не хочемо, тому продовжуємо подорожувати світом, як їх прадіди та батьки у свій час. Ми так само хочемо, щоб наші діти були Українцями, де б вони не народжувались.
Нам не стає сил щось змінити, щоб не повторювати чужі долі.
Немає коментарів:
Дописати коментар