Вірш з архіву

Пишу вірші рідко, переважно уривками і під різний настрій. У нотатках віднайшовся наступний екземпляр

Пам'ятай, що життя одне і ти один 

Та не шкодуй про марні дні

Знай, що лиш мить будеш молодим

Але довго горітимуть вогні у твоїй душі 

Поважай людей, котрі пробачають

Вони надія у серці твоїм 

Зневажай тих, хто тебе вбиває Коли треба і ти у відповідь бий 

Блукай між невдачами, лиш так віднайдеш ти себе 

І шлях до серця, що пробачить 

У ту мить коли сонце зайде. 

29 квітня 2012

Влітку

Натрапив на назву одного з районів Запоріжжя. Довго не міг згадати, де саме він знаходиться. Важливо, що я пам'ятаю головне. Літом 2013го буде два роки, як не був в Україні. З нетерпінням чекаю, коли приїду. Без пафосу, але мій візит вже розплановано і графік дуже щільний. Хочу зустріти багато хороших людей. Перейнятись їх почуттями та настроями. Насолодитись кожним днем і миттю. Нема сенсу рахувати скількох віртуальних друзів вдасться побачити в реалі. Їх буде багато і це безсумнівно добре. Ця поїздка буде важливою, бо я слідкуватиму за своїми почуттями, маю остаточно розібратися в стосунках між мною та Україною.

Я опублікую цей допис

Перед тим, як я почну розповідати історію, хочу сказати, що в чернетках цього блогу достатньо неопублікованих записів: довгих та коротких, злих та добрих. З якихось причин у мене не було бажання їх публікувати. І досить не має. Залишу для себе.

Але цей запис, який мені треба ще написати (це я до себе звертаюсь) ви прочитаєте. декілька тижнів тому я познайомився з чоловіком, який наштовхнув мене на роздуми. Моє теперішнє працевлаштування неможливе без зустрічей багатьох людей та ознайомлення з їх іменами.

І ось того дня до мене прийшла людина з дуже українським ім'ям та прізвищем. Звати його Борис. Інтелігентний чоловік 48 років. Вибачте, але я не можу повідомити вам прізвище, середнє ім'я та іншу особисту інформацію. Довідка: в Англійців розповсюджені середні ім'я, наприклад, William John Smith. 

Через декілька хвилин після зустрічі я запитую, звідки походить його рід. Дізнаюсь, що з України і кажу, що я теж Українець. Між нами зав'язується розмова.

Виявилось, що батьки Бориса з тернопільської області. Звісно, що мені було незручно питати чи вони обоє з України. Мабуть так. Але потім він питає в мене українською мовою з англійським акцентом: "То ти розмовляєш українською?"

Ми трішки говоримо українською і я дізнаюсь, що сім'я його з тернопільської області. Він народився в Англії. Борис розповідає мені, що минуло не більше тижня, як він повернувся з Києва, в якому дуже розчарувався через надмірну російськомовність міста. Напевно, так само, як і мене засмучує Київ кожного разу, коли я там буваю.

Невдовзі Борис пішов, залишивши по собі місце для думок, що з'являлись у мене й до цього, але зараз загострились особливо.

Я зрозумів, що ми водночас занадто унікальна та нещасна нація. Нам довелось родитись у країні, яка в своєму дуже недалекому минулому була під контролем колонізатора. Ви будете сміятись, бо це очевидно, але зараз стало особливо гірко усвідомлювати масштабність проблеми.

Сьогодні мільйонам особистостей доводиться блукати по світу, називаючи себе Українцями. Невже багатьом націям доводиться так жити? А особливо європейським нація.

Скільки подібних доль та історій, як у Бориса та його сім'ї? Чому по світу так багато українського коріння? Як довго це триватиме?

Українці у другому, третьому поколіннях, котрі народжуються за кордоном, незалежно від того, як добре вони володіють українською, рано чи пізно починають цікавитись батьківщиною своїх пращурів. Такі ж "Українці", як Борис.

Безперечно, зацікавленість кожного проявляється по-різному. Багато з них вирішують поїхати на землю, де занадто багато років жили ті, без кого не було б них самих. Їм дуже важко усвідомлювати, що в найбільшій країні Європи з достатньо великим населення та непростою історією так мало свідомості та любові до свого. Поглянемо на проблему хоча б зі сторони мови. У країні кволо функціонує своя мова, назва якої приховується у назві країни. Навіть, народившись поза межами України, знаючи українську, вони не можуть зрозуміти, чому так. Вони не розуміють, чому батьки активно намагались вчити їх української мови.

Так само і нам важко усвідомлювати це все, але з зовсім іншого боку проблеми. Адже ми нічого не змінюємо і не хочемо, тому продовжуємо подорожувати світом, як їх прадіди та батьки у свій час. Ми так само хочемо, щоб наші діти були Українцями, де б вони не народжувались.

Нам не стає сил щось змінити, щоб не повторювати чужі долі.

26-го вересня Манчестер атакують зомбі

У неділю 16-го вересня я та мій друг Ендрю Кокс пройшли школу зомбі. Кому не скажу, всі перепитують: "Шо-шо?" або "What the Fu*k?"

Усе дуже просто, ми записались волонтерами в гру-квест 2.8hourslater, що проходить у містах Британії. І дуже ймовірно, що 26-го вересня ми будемо виконувати ролі зомбі. Як проходила школа та сама гра ви дізнаєтесь у кінці серпня.

Краще подивіться трейлер про квест

Наші старі фотографії

Люблю переглядати старі фотографії батьків. Така нагода випадає не часто, але перетворюється в культ, коли я добираюсь до сімейних альбомів. Чомусь більше збереглось фотографій по маминій стороні. Кожного разу переглядаю фотографії не сам і кожного разу мені мама, тітка чи бабуся стараються розповісти про кожне фото якомога більше.

І от ти дивишся на старі фотографії і розумієш, що минає епоха. Вже давно немає держави, в якій вони тоді активно проживали свої дні. Вони щасливі на фотогорафіях. Тоді вони видирали з життя кожну секунду, щоб бути щасливими. Їх погляди, усмішки, пози та одяг увійшли у вашу маленьку історію. Ці очі кричать з фотографій про жагу крокувати в невідоме майбутнє. Фотографії з часом пожовкли, хоч й з початку не були найякіснішими. Разом з ними розвивались технології, якими ми сьогодні користуємось.

Через багато років ми будемо переглядати свої фотографії та розповідати історії рідним людям, яких ще не було тоді, коли фотографії робились. Якими вони будуть? Злегка пожовклими від впливу часу на папір чи змарнілими на екрані від комп'ютерних ефектів? Ми розповідатимемо про свою епоху, намагатимемось пояснити ті загадкові часи, в які зараз живемо. І наші діти та онуки шукатимуть свій сенс у старих поглядах рідних.

Нас відсортовують за категоріями

В цивілізованих країнах Заходу, де панують демократія та капіталістичний устрій ринкових відносин, обожнюють говорити про права людини. В Україні теж люблять згадувати права людини та різні міжнародні конвенції. Якщо в Україні чиїсь права - це пустий пшик, то на Заході закони мають більше сили.

Але є одне обмеження, яке я вкрай не можу зрозуміти. Не можу і все. Маю на увазі візи. Не секрет, що Українцям без візи можна поїхати мало куди. А візи бувають різні: туристичні, гостьові; віза партнера, дружини і тд. Назви віз залежать від країни, головне, що вони є. Візи - це не просто обмеження прав на пересування, сім'ю та ще багато іншого, а ще й часто занадто затратні. Кожен з нас уявляє скільки коштує віза в плані матеріальних та психологічних затрат. І куди ж діваються права людину, коли так багато Українців мають стояти в чергах, платити за документи/переклади/папірці? Чим ми гірше Поляків, Американців та інших?

Чому Захід нам диктує що погано, хто поганий, як треба жити? Захід лізе в чужі країни і намагається там навести порядок. Вони достатньо часто лізуть в чужі культури. Тут нема людських прав. Закони використовують, коли вигідно.

Що ми пам'ятаємо?

Останнім часом я намагаюсь пригадати себе 3 роки тому. Хочу згадати, яким був, як говорив, що відчував. Не впевнений, як це пояснити, однак мої спогади не є чіткими. Це нормально, пройшов час, багато змінилось. Є сильне почуття, що зараз я найменше пам'ятаю себе в період 17-18, бо моя пам'ять може більше розказати про мене 16річного.

Логіки мало. Мозок - це дуже підлий та хитрий орган. Він може пустити тепло в серце або примусити божеволіти.

А ще, помітив, що занадто багато людей у соціалках скаржаться на своє життя. Люди люблять, щоб їх жаліли і любили? Чи це якось пов'язано з віком та часом? Складно сказати точно. Головне, триматись самому. Треба пам'ятати, що ми тут ненадовго. Ми підемо і після нас залишаться наші профілі в соціальних мережах. Ще залишаться міста, під'їзди і тд. Ми тут, справді, мало. Мабуть, десь маємо важливіші справи.